Кутя́
Кутя́ – відварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом. Традиційна ритуальна страва. Сукупність обрядодійств, пов'язаних із кутею, засвічує зв'язок із родиною і предками, які опікуються врожаєм. Готується на Різдво сина Даждьбожого – Коляди (25.12). Тому в ці дні всі люди співають «колядки» – пісні пошани богу Коляде, який дав людям «КОЛЯДИДАР» (календар).
Ритуальне значення куті, як і узвару, дуже давнє. Видатний Український етнограф, антрополог і археолог, доцент антропології Петербурзького університету Хведір Кіндратович Вовк (05.03.1847 - 29.06.1918) виводить походження цих страв ще з неолітичної доби.
Для приготування куті використовували, спеціально оброблене в ступі, пшеничне або ячмінне зерно. Страва мала бути пісною. Однак, до зерна додавали товчений мак, волоські горіхи та розпарені родзинки Варилася кутя в глиняних горщиках. Доброю ознакою вважалося коли зерно «підходило», коли верх западав, – на лиху вість або чиюсь смерть: «Як кутя верх виведе, то добре, а як западе – на вмируще». Під час приготування куті господиня квоктала, щоб кури неслися.
Перед вечерею, кутю ставлять на покуті, тобто на найпочеснішому в хаті місці. Звідси, очевидно, й назва «кутя».
За звичаєм горщик із кутею на покуть відносив наймолодший у родині хлопчик. На цей момент вся родина мала бути вдома.
Йдучи зі стравою, хлопчик казав: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли!» В південній частині України кутю на покуть несла господиня, а діти тим часом відтворювали голоси домашньої птиці – на розплід. Інколи, горщик з кутею, накривали книшем.
Дочекавшись першої надвечірньої зорі, всі сідали до столу, на якому, разом із кутею, мало бути дванадцять пісних страв. Тоді голова сім'ї зачерпував куті і йшов звертатися до Мороза – духа Зими. Голова родини підходив до вікна, або виходив на двір з зачерпнутою ложкою куті, та звертаючись до Мороза, тричі запрошував його взяти участь у вечері з родиною. Коли ж Мороз не з'являється, йому радять й не з'являтися, не робити зла посівам тощо: «Морозе, Морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не ідеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю». Зараз «Мороз» став «Дідом Морозом».
Наступні порції відносив для худоби й на пасіку. Вважалося гарною прикметою, якщо в цей час на небосхилі видно багато зірок, тоді наступного року добре вестиметься усяка домашня птиця і буде врожай. Потім один раз або тричі кидали кутю на стелю, «щоб бджоли роїлись», бо скільки прилипне зерен, стільки наступного року розплодиться роїв, народиться ягняток або вродить лантухів збіжжя. Святу вечерю починали і закінчували кутею.
Поївши, родина сідала на покуті на сіно, де стояла кутя, і починала квоктати, уподібнюючись курці, яка сидить на яйцях, для того, щоб квочка гарно доглянула курчат; потім згрібали зі столу трохи сіна і клали в те місце, де буде сидіти квочка; частину сіна давали також худобі. Сіно, яке залишилося, мало лежати до «Перуна» (14.01), а сніп жита – Дідух, залишався на покуті до Перезимника (21.01).
Після вечері, кутю разом з ложками залишають на столі на цілу ніч для померлих предків, «щоб рідні повечеряли і на нас не гнівались» або гадаючи про своє довголіття.
З Перезимником пов'язаний обряд «проганяння куті» і «розстрілювання Мороза». Опівночі всі виходили з хати на двір з макогонами, ложками, іноді й вилошниками, били ними об зовнішні хатні кути, тини чи ворота, вигукуючи:
Тікай кутя, з покутя,
А узвар – іди на базар,
А ви, кури, — на яйця,
Паляниці, лишайтесь на полиці,
А Дідух — на теплий дух,
Щоб покинути кожух!
Якщо на цей час ще залишалася не спожита кутя, її віддавали худобі. За повір'ям, на Перезимника, душі предків вже повернулися до своїх постійних пристанищ.
Отак! І ніякого Ісуса та Іеруслима. Задумайтесь.